Користувач Mastodon @kravietz@agora.echelon.pt написав невеликий допис про поведінку російської армії під час Афганської війни 1979–1989 років, процитувавши солдатські спогади[1] і зауваживши, що в їхній поведінці нічого не змінилося і сьогодні вони діють так само:

У селі один із сержантів, не приховуючи хвилювання, зауважив, що «молодички хороші». Слова сержанта, наче іскра, запалили всіх інших, а тоді він скинув шинель і рушив до однієї з жінок: — Греби, хлопці! На очах аксакалів і дітей наші інтернаціоналісти чинили з жінками що хотіли. Зґвалтування тривало дві години. Діти тулилися в кутку, кричали й верещали, намагаючись хоч якось допомогти матерям. Старі, тремтячи, молили свого Бога про милість і порятунок. Потім сержант скомандував: «Вогонь!» — і першим застрелив жінку, яку щойно зґвалтував. Швидко добили й усіх інших. Потім злили пальне з бака бойової машини піхоти, облили ним мертві тіла, накрили їх одягом, ганчір’ям і навіть убогими дерев’яними меблями та підпалили. Полум’я спалахнуло всередині глиняної хати...

Мене не дивує, що за якихось тридцять років нічого не змінилося, бо нічого не змінювалося сотні років. Порівняймо свіжу цитату вище з цією цитатою стовпа російської літератури Льва Толстого[2], який описує війну середини дев’ятнадцятого століття:

Зруйнований аул[3] був тим самим, у якому Хаджі-Мурат ночував перед тим, як перейти до росіян. Садо з родиною залишив аул із наближенням російського загону, а повернувшись, знайшов свою саклю[4] у руїнах: дах обвалився, двері та стовпи, що підтримували навіс, згоріли, а всередині було брудно. Його сина, гарного ясноокого хлопчика, який з таким захопленням дивився на Хаджі-Мурата, привезли мертвим до мечеті на коні, накритому буркою; його вдарили багнетом у спину. Поважна жінка, яка прислуговувала Хаджі-Муратові, коли той був у домі, тепер стояла над тілом сина з роздертою спереду сорочкою, оголеними зів’ялими грудьми й розпущеним волоссям, дряпала собі обличчя до крові й безупинно голосила. Садо, взявши кайло й лопату, пішов із родичами копати могилу синові. Старий дід сидів біля стіни зруйнованої саклі, стругав палицю й незворушно дивився перед собою. Він щойно повернувся з пасіки. Обидві копиці сіна там згоріли, абрикосові й вишневі дерева, які він посадив і виплекав, були поламані й обпалені, а ще гірше — згоріли всі вулики й бджоли. Голосіння жінок і малих дітей, які плакали разом із матерями, змішувалося з муканням голодної худоби, для якої не було корму. Старші діти замість того, щоб гратися, перелякано стежили за дорослими. Джерело було забруднене, очевидно навмисно, так що водою не можна було користуватися. Мечеть була забруднена так само, і мулла з помічниками її очищали. Про ненависть до росіян ніхто не говорив. Почуття, яке переживали всі чеченці, від наймолодшого до найстаршого, було сильнішим за ненависть. Це була не ненависть, бо вони не вважали цих російських псів людьми, а така відраза, огида й нерозуміння безглуздої жорстокості цих істот, що бажання їх винищити — як винищують щурів, отруйних павуків чи вовків — було таким самим природним інстинктом, як інстинкт самозбереження.

Росіяни мають рацію, коли стверджують, що вони — країна давніх традицій. Я цілком певен, що цю традицію можна простежити ще глибше в минуле, можливо, аж до Золотої Орди.

  1. Солдати Афганської війни (російською мовою) ↩︎

  2. Хаджі-Мурат Льва Толстого, розділ XVII ↩︎

  3. село ↩︎

  4. дім ↩︎